Реклама


Замовити реферат


От партнёров

Интересное
загрузка...

Счетчики
Rambler's Top100

Наша колекція рефератів містить понад 60 тис. учбових матеріалів!

Це мабуть найбільший банк рефератів в Україні.
На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт, або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету. Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД. Ми не потребуємо зайвої реклами, наша репутація та популярність говорять за себе.

Шукаєте реферат - просто зайдіть на Рефсмаркет!

Тема: « Правоздатність і дієздатність у Стародавньому Римі» (ID:9900)

Скачайте документ в формате MS Word*
*Полная версия представляет собой корректно оформленный текстовый документ MSWord с элементами, недоступными в html-версии (таблицы, рисунки, формулы, сноски и ссылки на литературу и т.д.)
СкачатьСкачать работу..
Объем работы:       4 стр.
Размер в архиве:   14 кб.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з римського права







План

1. Правоздатність і дієздатність у Стародавньому Римі 3

2. Поняття і види речей 6

3. Способи забезпечення зобов’язань 11




1. Правоздатність і дієздатність у Стародавньому Римі

Здатність людини бути носієм визначених прав тепер називається правоздатністю. Римські юристи не мали
відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча використовували саме поняття.

Правоздатність як здатність людини бути носієм права виникає з моменту його народження. Однак, як вважали
римські юристи, у деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло писав:
«Хто знаходиться в череві, охороняється, як якби він знаходився серед людей, оскільки справа йде про вигоди
самого плоду» (Д.1.5.7). Отже, якщо батько ще не народженої дитини вмирає, те при розділі спадщини
враховувалася частка для ненародженого.

Моментом народження римські юристи вважали відділення дитини від черева матері і видання лементу. У мертвої
дитини правоздатність не виникала. Природно, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З
моменту народження дитина ставала носієм

прав — могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право дорівнювало до смерті продаж у рабство, полон, осуд до
тяжких видів покарання (вічна каторга). Якщо людина яким-небудь образом одержував знову волю, його
правоздатність відновлювалася, хоча не завжди в колишньому обсязі.

Правоздатність римського громадянина складалася з двох основних елементів: права вступати в законний шлюб, при
якому діти здобувають статус римського громадянина (jus conubii), і права торгувати, що містило в собі право
бути власником будь-якого майна, робити будь-як цивільно-правові угоди (продавати, купувати, дарувати, здавати
в найми, обмінювати і т.д.), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові суперечки в суді і т.д.
(jus commercii).

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала при наявності наступних умов:
свобода, римське громадянство і положення голови родини (pater familias).

Однак наявність правоздатності — тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того щоб повною мірою користатися
благами права, однієї правоздатності було мало. Правоздатність — тільки наявність прав, а скористатися ними
самостійно особа могла тільки за умови дієздатності, тобто здатності своїми діями здобувати права і створювати
для себе обов'язки, а також відповідати за зроблені правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це
здатність робити юридично значимі дії і відповідати за них. Як і у випадку з правоздатністю, римське право не
знало визначення дієздатності, хоча широко використовувало це поняття у своїй практиці. На відміну від
правоздатності дієздатність наставала в людини не в момент народження, а з досягненням визначеного віку, коли
вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їхнє значення і відповідати за зроблені
правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Крім того, дієздатність залежала і від інших факторів
(хвороба, здійснення непорядних вчинків і т.д.).

По віковому цензі дієздатність особи поділялася на три групи. Діти до 7 років (infantes) були абсолютно
недієздатні. З 7 до 12 років — дівчинки і з 7 до 14 років — хлопчики (impuberes) вважалися неповнолітніми і
були обмежено дієздатні. Вони могли робити тільки дрібні угоди: робити дрібні покупки, приймати дрібні
подарунки, робити дрібні обміни речей. Якщо ж виникала необхідність робити угоди, спрямовані на припинення чи
права встановлення якого-небудь обов'язку, то був потрібний дозвіл опікуна, що він давав у момент здійснення
угоди. Угода, зроблена без згоди опікуна, зобов'язувала неповнолітнього тільки в межах збагачення, отриманого
при цій угоді.

Третю вікову групу складали особи (з 12 лет — дівчинки, з 14 — хлопчики і до 25 років), що визнавалися
повнолітніми і дієздатними. Вони могли робити будь-як цивільно-правові угоди, але уклавши явно невигідну
угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони в первісне положення, у якому ті
знаходилися до її висновку, тобто застосувати реституцію. Це підривало стійкість цивільно-правових відносин.
Тому з II в. н.е. цій категорії осіб було надане право просити собі куратора (попечителя). Призначення
повнолітній особі, що не досягла 25 років, куратора обмежувало її дієздатність.

Фізичний стан особи робив на дієздатність незначний вплив. Наприклад, глухонімий не міг укласти такий договір,
як стипуляція, чи учиняти позов у легисакційному процесі. Значно більшим був вплив на здатність робити
юридичні дії психічного стану. Недоумкуваті і душевнохворі під час хвороби визнавалися абсолютно недієздатними
і не могли робити ніяких угод. Істотно обмежувалися в дієздатності марнотрати — особи, нездатні розумно
розпоряджатися своїм майном, знати міру. Марнотратам призначався попечитель, що зобов'язаний був піклуватися
про їхній майновий стан. При призначенні попечителя марнотрат міг самостійно робити тільки угоди, спрямовані
на придбання майна. Він же ніс особисту відповідальність за зроблені правопорушення. Інші угоди марнотрат міг
робити тільки за згодою попечителя.

Дуже істотним обмеженням дієздатності було по римському праву применшення чести. Розрізнялося трохи її видів.
Найбільш серйозний — безчестя (infamia). До такого виду осуду приводило здійснення непорядних, низинних
учинків (наприклад, заняття ганебними

професіями — звідництво, проституція, лжесвідчення, вступ жінки в шлюб протягом жалобного року після смерті
чоловіка). Безчестя наставало по присудженнях, що випливає з позовів по відносинам, що вимагають особливої
чесності (з договору доручення, товариства, збереження, відносин опіки і т.п.). У класичний період обмеження
за безчестя були дуже істотними.


2. Поняття та види речей

Незважаючи на те, що проблема речей займала одне з центральних місць і в самому приватному праві, і в
давньоримській юриспруденції взагалі, римські юристи не залишили нам загального поняття речі.

Річ — це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами
визнавало все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну цінність. Разом
з тим, римське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігаються. Товаром може
бути об'єкт, який на момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній врожай), а річчю називається
тільки те, що вже є в наявності в даний момент.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі (земля, будівлі, рабі, робоча
худоба, земельні сервітути та інші цінні речі), які підлягали складній процедурі передачі — манципації, та
речі, які не підлягали такій процедурі. Речі, які підлягали манципації, називалися res mancipi. Усі інші речі
набули назви res nec mancipi.

Якщо обряд mancipitio не відбувався, то право власності не переходило до набувача, покупця. Власником
формально залишався продавець, який міг у будь-який час вимагати повернення речі, і республіканські суди дуже
часто задовольняли такі вимоги. Манципація мала й деякі позитивні риси. Вона засвідчувала запрошеними свідками
факт переходу права власності на важливі речі від продавця до покупця. І якщо виникали сумніви щодо цього
факту, то свідки, які були присутні при цьому, могли підтвердити його дійсність.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які
мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції — безтілесними
речами.

Під тілесними речами розуміли такі речі, які можна сприймати дотиком, а під безтілесними такі, що сприймаються
лише думкою. Безтілесна річ, як додає до сказаного римський юрист Гай, існує у вигляді правового уявлення про




загрузка...
© 2007-2018 Банк рефератів | редизайн:bogoiskatel