Реклама


Замовити реферат


От партнёров

Интересное
загрузка...

Счетчики
Rambler's Top100

Наша колекція рефератів містить понад 60 тис. учбових матеріалів!

Це мабуть найбільший банк рефератів в Україні.
На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт, або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету. Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД. Ми не потребуємо зайвої реклами, наша репутація та популярність говорять за себе.

Шукаєте реферат - просто зайдіть на Рефсмаркет!

Тема: «Ідея соборності України в творчості Т.Г. Шевченко » (ID:9897)

Скачайте документ в формате MS Word*
*Полная версия представляет собой корректно оформленный текстовый документ MSWord с элементами, недоступными в html-версии (таблицы, рисунки, формулы, сноски и ссылки на литературу и т.д.)
СкачатьСкачать работу..
Объем работы:       4 стр.
Размер в архиве:   24 кб.

Ідея соборності України в творчості Т.Г. Шевченко


План





Вступ


Соборна Україна — це ідея об'єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель.
Постала водночас із християнством і час від часу набувала актуальності в релігійній чи світській формі,
особливо в періоди феодальної роздробленості, чужоземного панування, церковного розколу. В різних тлумаченнях
поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів "Руської трійці" та
Кирило-Мефодіївського товариства. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В.
Антонович, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, діячі українських партій початку XX ст., ОУН.
Визвольні змагання українського народу не привели до створення соборної держави.

До теми соборності України звертався неодноразово в своїй творчості і Т.Г. Шевченко.



1. Шевченко і національне питання


Без Правди Божої Шевченко не уявляв нормального духовного життя, не може його бути і без національної
свідомості людини-громадянина. Як слушно зауважив видатний учений Дмитро Донцов, «Правда «Євангелії» в
Шевченка — це Євангеліє національної Правди, за яку він карався, мучився, але не каявся. А проблему нації він
розв'язував з позицій духовної сили чи духовного занепаду; не тому терплять люди, що царі їх гноблять, а тому,
що дрібніють люди душею». І саме через те, що російські, польські та інші колонізатори розтлінне впливали на
душі людей, руйнували їх національну свідомість, Шевченко завжди був у конфлікті з усіма тоталітарними
режимами. А з народами? Яке було ставлення Шевченка до інших народів? Він глибоко співчував поневоленим
кавказцям; у нього викликали замилування киргизи, казахи, особливо діти; він з великою симпатією ставився до
всіх слов'ян, в т. ч. і до знедолених з-посеред росіян, і до передових російських інтелігентів (Рєпніни,
Толсті, Герцен, Жемчужников, Чернишевський, Рилєєв), але до самозабуття він любив, як і кожна нормальна
людина, лише свій народ. За нього (а не за всі народи) і пішов на муки. Така істинна правда.

А от до московських ординців, що заполонили всю Україну від краю до краю і поводилися в ній, як у себе вдома,
Шевченко ставився виключно негативно, люто ненавидів їх. Не випадково слово «москаль» у «Кобзарі» знаходимо
багато разів у поєднанні з негативними емоціями. Наприклад: «Москалики, що вздріли, то все очухрали»; «москалі
і світ Божий в путо закували»; «Щоб та печаль не перлася в душу, як той москаль»; «московська блекота». Як
бачимо, московити справедливо потрактовані Шевченком як призвідці соціального лиха, зубожіння українців, їх
національного, духовного гніту. Від москаля, за Шевченком, сподівайся тільки лиха, обману, здирства, зради,
руйнації, фальсифікації. Тому не можна йому вірити. Хто «на квиток повірив москалеві» — той наївний. До росіян
в цілому як до народу зневаги в Шевченка нема, значить, він не шовініст. А от москалізм як явище (як
окупантство, як духовна наруга над іншими націями) — це прокляття не лише України і кавказців, а й самої
Росії, бо не може бути щасливим той народ, який пригнічує інших.

Багато чорнила і друкарської фарби витратили більшовики, аби довести, що росіяни — це «брати», тобто родичі
українцям. Про таких «кревних» Тарас Шевченко писав у листі до Михайла Максимовича: «Вони нам такі родичі: як
наш батько горів, то їх батько руки грів». Чіткіше і вичерпніше не скажеш. Не можна всерйоз говорити і про
«благотворний» вплив Добролюбова, Чернишевського і Бєлінського на Шевченка, бо на час виходу геніального
«Кобзаря» першому з них було... 6 років, другому — 12. А третій, ярий шовініст-великодержавник, палав лютою
ненавистю до всього українського, не визнаючи навіть права українців на свою мову, а до Великого Кобзаря
України ставився більш ніж зневажливо, обзиваючи його по-хамському лайливими словами, з яких наймилозвучніше
«дурак» і «дубина», а його твори — «пасквилями на государя-императора й государыню-императрицу». «Я не читал
этого пасквиля, — пише так званий революційний демократ, но уверен, что он должен бьггь возмутительно гадок.
Шевченка сослали на Кавказ солдатом. Мне не жалко его; будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю (к
нему) личную вражду». А далі — про П. Куліша, який «посмів» написати, що Україна повинна якомога швидше
порвати з Росією, та інших діячів української культури Бєлінський пише: «Что делают зти скоты, зти безмозглые
либералишки, баранье!?» (9 том, лист до Анненкова). От вам істинно «великорусская благотворность»! Що міг
почерпнути геніальний поет у такого хама і шовініста? До речі, коли б не таке ставлення до Шевченка з боку
частини провідних діячів російської культури, то, можливо, і вирок царя був би іншим, м'якшим.

Тому, глибоко шануючи багатьох діячів культури Росії, Шевченко водночас не міг промовчати, що основний масив
російської інтелігенції проймав імперський синдром, а тому логічно виникла в Шевченка думка про самобутність,
одрубність розвитку української літератури: «На москалів не вважайте: нехай вони пишуть по-своєму, а ми
по-своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». У цьому висловлюванні
Шевченка нема і крихти національної упередженості чи зверхності до іншої нації, тільки одне бажання: живіть
собі, панове москалі, як хочете, лишень не заважайте нам жити так, як ми вважаємо за потрібне.

Необхідно спростувати також проголошуване більшовицькими ідеологами твердження про заклик Шевченка до боротьби
з католицизмом і з поляками (оскільки ті не православні, а католики). Але навіть у найгострішому творі на
релігійну тематику, в поемі «Єретик», відсутній будь-який заклик до боротьби, а наявне об'єктивне відображення
католицького догматизму, ватиканського релігійного фанатизму, осуд його. Але осуд, хай і найгостріший, ще не
заклик до боротьби, чи не так?

Ці ж ідеологи писали (і не раз), що Тарас Шевченко викривав українських буржуазних націоналістів і затаврував
націоналістичні погляди. Насправді націоналізм, себто полум'яну любов до Батьківщини, Шевченко ніколи не
осуджував, та й сам був яскраво вираженим націоналістом.

Я так, я так її люблю

Мою Україну небогу,

Що прокляну самого Бога,

За неї душу погублю.

Але, як бачимо, націоналізм — це не шовінізм, а синонім до високоблагородних понять «патріотизм»,
«народництво». Значить, націоналізм — це суспільна норма, і навпаки — національна індиферентність, а тим паче
— яничарство, в розумінні Шевченка, викликає тривогу, бо це глибоко аморально. Як послідовний український
націоналіст, Шевченко жив за принципом: козакові соромно перебувати в ярмі чи в наймах: або виживу, або
пропаду, та не продамся нікому! Надиханий ідеалами національного визволення. Великий Кобзар палко кохав
Україну і нестримно боровся за її волю та щастя.

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині.

Так почувався поет, а не на московський лад — «про Парашу, радость нашу, паркет, шори». Тому ось якою була
відповідь на пропозицію вірнопіддане писати московською: «Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий».

Націоналізм живить національна свідомість, яка неможлива без відновлення історичної пам'яті як про славетні,
так і про трагічні сторінки тисячолітнього літопису України, тому Шевченко пише і про героїку Запорізького
лицарства Гетьманщину, і про руйнівників нашої волі, які запровадили в Україні кріпацтво, русифікацію, отих
«розпинателів народу», «катів», «людоїдів».

Відновлювати історичну пам'ять, за Тарасом, це не лише пізнати все минуле народу, а й постійно відчувати
національний сором за довготривале примирення з московським рабством і, нестримно прагнучи волі, палко
боротись за неї. Так, як це робив Великий Кобзар України. Він ніколи не мирився з підневільним становищем
України. Ось його програма — надія:

Може, зійдуть і виростуть ножі обоюдні,

Розпанахають погане гниле серце трудне

І вицідять сукровату, і наллють живої




загрузка...
© 2007-2018 Банк рефератів | редизайн:bogoiskatel