Реклама


Замовити реферат


От партнёров

Интересное
загрузка...

Счетчики
Rambler's Top100

Наша колекція рефератів містить понад 60 тис. учбових матеріалів!

Це мабуть найбільший банк рефератів в Україні.
На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт, або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету. Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД. Ми не потребуємо зайвої реклами, наша репутація та популярність говорять за себе.

Шукаєте реферат - просто зайдіть на Рефсмаркет!

Тема: «Українські землі у складі великого князівства литовського XVI – першої половини XVII» (ID:11113)

Скачайте документ в формате MS Word*
*Полная версия представляет собой корректно оформленный текстовый документ MSWord с элементами, недоступными в html-версии (таблицы, рисунки, формулы, сноски и ссылки на литературу и т.д.)
СкачатьСкачать работу..
Объем работы:       5 стр.
Размер в архиве:   21 кб.

Контрольна робота з дисципліни “Історія України”

Тема: Українські землі у складі великого князівства литовського XVI – першої половини XVII




План







Вступ

Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині
XIV ст. розпочалось м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської
Русі. У цей час Литва керувалась у завойованих землях правилом «Старого не змінювати, а нового не
впроваджувати». Після укладення Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки
автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі
Посполитої (1569 р.) вони опиняються у складі Польщі, що призводить до форсованого ополячення та
окатоличення українського народу.

Це питання і сьогодні залишається дискусійним Частина істориків період існування Великого князівства
Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-руської держави, інша частина
переконана, що у цю добу йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така значна
розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства
Литовського мав одну дуже важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та нерівноцінних за
змістом періодів, у рамках яких домінувала то одна, то інша тенденція.


1. Українська державність в XVI - першій половині XVII ст.

Із занепадом Київської Русі слідом за Галицько-волинським князівством і захопленням українських земель
іноземними загарбниками тут була перервана традиція державного будівництва. На території України діяли
інституції тих країн, до складу яких входили її землі: Великого князівства Литовського, а після 1569 р. — Речі
Посполитої, Угорщини та Молдови. Ідея державності почала відновлюватися з утворенням українського козацтва та
Запорізької Січі.

Деякі українські історики дотримуються думки, що Велике князівство Литовське у період до Люблінської унії 1569
р. було одночасно і Українською державою, тому часто називають його Литовсько-Руською державою. Так, Марко
Антонович зазначає: "Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-волинська, але
тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вислів в об'єднанні довкола династії Гедиміна...
Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду, але для
правильного розуміння цієї доби необхідно відмовитись від сучасних уявлень про державу як про необхідно
національний утвір".

Зовсім іншу точку зору висловлював Михайло Грушевський. Вказуючи на окупаційну політику литовських князів, він
підкреслював, що вона негативно позначилася на політичному становищі України та її внутрішніх відносинах: у
складі Литви Україна втратила самостійність. Ще більш чітко сформулював цю думку Іван Крип'якевич. Аналізуючи
становище України у складі Литви, історик зазначав, що на перший погляд може видатися, ніби Литовська держава
— це продовження давньої української державності. Проте той факт, що з самого початку на престол був
покликаний литовський князь, свідчило про відмову від самостійності — адже цим самим Галицьке-Волинське
князівство потрапляло в залежність від Литви, ставало литовською провінцією.

Однак те, що на престолі перебував литовський князь Любарт, не могло означати зречення галицько-волинських
бояр від самостійності. Можна було здійснити коронацію Любарта і тим самим зберегти незалежність
Галицько-Волинської держави від литовських політичних сил, забезпечивши собі підтримку з боку Литви у
боротьбі з польською та угорською агресією. Допустимо також, що бояри не могли передбачити наслідків своїх
вчинків.

В історичних джерелах с свідчення, що міста Київської Русі підкорялися литовським князям, не чинячи особливого
опору. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від ненависного татаро-монгольського гноблення, тим
більше, що окупація литовцями українських земель здійснювалася під лозунгом: "Ми старовина не зачіпаємо і
новини не вводимо". Однак з цими твердженнями важко погодитися, якщо врахувати більш ніж столітнє панування на
українських землях таких войовничих литовських князів, як Мендовг, Гедимін, його син Ольгерд, який остаточно
приєднав до Литви Волинь і Поділля.

Стосовно ж твердження, що литовські князі "старовини не зачіпали, а новини не вводили", то історики, котрі
визнають литовську державу водночас українською, висувають як аргумент той факт, що українці у ній
користувалися рівними з литовцями правами. І справді, українці та білоруси мали значні права у Великому
князівстві Литовському. Так, українські й білоруські князі та бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з
них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися рівними з литовцями
привілеями. Церковнослов'янська мова з домішкою української визнавалася державною мовою. Православна церква
займала привілейоване становище.

Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку.

Із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній
структурі. По-перше, державна влада сконцентрувалася в руках великого литовського князя і була вона майже
необмеженою. Місцеві князі виступали тільки дорадниками і виконавцями його волі. По-друге, великий князь
розпоряджався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. Землю міг одержати тільки той, хто
виконував військові обов'язки. Саме таким методом Велике князівство Литовське запроваджувало на українських
землях феодальні відносини. По-третє, хоч українські землі і користувалися самоуправлінням, проте воно
поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну
адміністрацію. Саме в цих ділянках литовці "старовини не зачіпали, а новини не вводили". По-четверте,
литовський князь Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив
намісниками своїх синів та родичів. Іван Крип'якевич зазначав, що тоді князювали вже не князі українського
роду, а українізовані члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир Ольгердович, Федір Коріятович).
Оскільки вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підтримували їхні автономістичні тенденції, то
великий князь вважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав у них князівства "за непослух". Так
литовські князі, зазначав Іван Крип'якевич, намагалися знищити в Україні стремління до самостійного державного
життя. Отже, Литовська держава не була державою українською.

Ще більше ускладнилося становище на українських землях після Люблінської унії 1569 р., коли, з одного боку,
українська шляхта зрівнювалася в правах з польською, в судах та уряді зберігалася польська мова і ряд інших
привілеїв для панівної верстви, а з іншого — українські землі і населення ставали об'єктом широкої польської
колонізації. Після Люблінської унії українські землі в королівських грамотах фігурували як провінція, що
здавна належала Польщі. Одночасно політичний союз 1569 р. доповнювався унією релігійною (1596 р.), була
здійснена широка полонізація краю, частина української шляхти денаціоналізувалася, перейшла у католицизм. Хоча
в містах вводилося Магдебурзьке право, проте його привілеями скористалося насамперед польське та німецьке
міщанство. Самоврядування українського міщанства обмежувалося. Та найбільше потерпіло від унії селянство —
було втрачене право на землю, збільшена панщина, обмежувався вільний перехід селян від одного власника до
іншого. Усе це започатковувало майбутню визвольну боротьбу проти колонізаторів.

Незважаючи на утиски й обмеження, традиції української державності періоду княжих часів не були втрачені. Адже
суспільно-політичне життя Великого князівства Литовського розвивалося на основах Київської держави. Почуття
громадянина власної держави українська верхівка не втрачала і всіляко захищала свої права та звичаї. Традиції
української державності розвинулися і поглибилися в період козаччини.

Особливістю середньовічних соціумів було те, що в структурі населення переважало селянство. У XIV—XVI ст.
частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів і польських королів, а інша частина
(її чисельність постійно збільшувалася внаслідок роздачі доменіальних маєтностей) сиділа на




загрузка...
© 2007-2018 Банк рефератів | редизайн:bogoiskatel